A+ R A-

Сыгранные мачи

Следующие матчи

Результаты

Олександр Савицький: «Намагаємося грати на рівних, але це стає дедалі складніше»

Останнім часом в українському хокеї відбулося чимало подій. На початку квітня завершився національний чемпіонат, який вперше відбувався в умовах вікового цензу, серед гравців, не старших 26-ти років. Чемпіонство вибороли хокеїсти донецького «Донбасу», вигравши у фіналі у ХК «Кременчука». Потім настав час збірних. І найгучнішого за останні роки успіху українського хокею – юніорська збірна України (до 18-ти років) під керівництвом Олега Ігнатьєва стала на льоду київського Палацу спорту чемпіоном світу в дивізіоні ІВ. Щоправда, слідом за тим був холодний душ у вигляді непереконливого виступу національної збірної, яка свої матчі в тому ж ешелоні ІВ проводила в Каунасі (Литва). Українці виграли лише один матч з п’яти, а в дивізіоні втрималися завдяки тому, що змогли не програти в основний час майбутнім переможцям – збірній Литви.

Власне, з розмови про литовські баталії розпочалася наша зустріч з наставником збірної  Олександром Савицьким, котрий також очолює фіналістів національного чемпіонату клуб «Кременчук».

- Біди, з якими зіштовхнувся український хокей, нам, тим, хто колись грав чи зараз тренує, давно набили оскому, - бере слово Олександр Валерійович. – Звичайно, причини невдач можна шукати, скажімо, в омолодженні чемпіонату, але то лише одна зі складових. Однак все ж проблема значно комплексніша. Зверніть увагу, що інші команди не стоять на одному місці, підіймаються вгору, вибувають, знову повертаються. Наша ж збірна постійно скочується вниз, не демонструючи жодного прогресу. Перспектив для того, щоб щось змінити, наразі вкрай небагато. Буду банальним, бо про це кажуть всі, однак факт залишається фактом: треба будувати ковзанки. Інакше розвитку не буде.

- Справді, ті слова, які ви зараз повторюєте, лунали, ще коли ви були гравцем, а українська збірна грала в топ-дивізіоні чемпіонату світу. Люди, які тоді виступали, в один голос стверджували: не буде де займатися дітям – збірна скотиться в третій дивізіон і не скоро туди повернеться.

- От вона й скотилася. А передумов до того, аби щось змінилося, немає. Тому виступаємо на чемпіонатах світу невдало. Решта збірних не стоять на місці, розвиваються. Під час останнього збору в Угорщині перед чемпіонатом світу ми проводили тренування на одній ковзанці, перший контрольний матч проти команди Польщі грали на іншій, наступний поєдинок проти Угорщини – на третій. Скрізь тренуються діти, навколо арен є вся інфраструктура для підготовки від дитячо-юнацьких команд до збірних. Тренувальним процесом керує фінський фахівець Ярмо Толманен (екс-тренер юніорської та молодіжної збірних Фінляндії – авт.). До нього передавав свій досвід канадець Річ Чорномаз (головний тренер угорської збірної у 2013-2017 роках, екс-гравець НХЛ, очолював німецькі клуби, двічі приводив їх до чемпіонства – авт.). То чи дивно, що командам калібру Угорщини ми вже поступаємося? Так, ще намагаємося грати на рівних, але це стає дедалі складніше.

- Перед тим, як у Литві мала грати на чемпіонаті світу очолювана вами національна збірна, у Києві мундіаль в дивізіоні ІВ виграла юніорська команда. Можливо, це саме те підґрунтя, яке дасть результат згодом?

- Те, що хлопці перемогли – прекрасно. Під керівництвом тренера Олега Ігнатьєва вони провели величезну роботу. Юнаки 2000 року народження зібралися під знаменами київського «Беркуту». Вони мали змогу щодня готуватися на льоду. Крім того, не можу не віддати належне тренеру, який провів колосальну і дуже якісну роботу.

Водночас не бачу підґрунтя для подальшого фахового росту цих хлопців. Команда хлопців 2000 року народження у нас у цьому роді одна, їй були створені майже ідеальні умови для підготовки, а також виступів у чемпіонаті Білорусі. Навколо цих хлопців пустка. Так, щось схоже ми намагалися створити в Кременчуці. Завдяки керівництву нашого клубу ми теж грали у білоруській першості. Але це поодинокі випадки. Інші команди юнаками або не займаються взагалі, або не можуть створити їм умов. Бодай тому, що бракує льоду.

Дуже хотілося б вірити, що хлопці з юніорської збірної продовжуватимуть прогресувати, що вони матимуть для цього можливості.

Існує думка, що юніорська збірна виграла домашню світову першість зокрема завдяки омолодженню внутрішнього чемпіонату. Припустимо це так, хоча це твердження теж суперечливе. Але що далі? Чемпіонат України закінчився на початку квітня. До того часу грали лише фіналісти, інші завершили сезон раніше. Мені цікаво: хтось окрім білоцерківського «Білого барса» продовжував тренуватися чи хлопців розпустили по відпустках?

Молоді гравці в такому віці ще повинні вчитися грати у хокей. Цей процес має бути безперервним. У той час, коли 15-16 років було мені, ми відпочивали місяць, а решту одинадцять працювали. Біда нашого дитячо-юнацького хокею полягає в нецілісному тренувальному режимі. Діти просто не встигають навчитися. Ось, наприклад, на чемпіонаті світу в Литві, зауважив, що деякі японці сильніше один одному віддають передачі, ніж дехто з наших гравців кидає по воротах.

- Але візьміть ту ж Литву. Донедавна їхній клубний хокей був на ще примітивнішому рівні, ніж наш. А зараз тамтешня збірна виграла дивізіон ІВ і підвищилася у класі, не лише завдяки старожилам рівня Дарюса Каспарайтіса чи Дайнюса Зубруса.

- У Литві близько трьох мільйонів населення. Лише в Каунасі, де ми грали, три ковзанки - в місті, де мешкає в межах 300 тисяч мешканців. У нас лише в Києві понад 3,5 млн, скільки в місті ковзанок? Ось вам і відповідь на питання, чому Литва прогресує, а ми продовжуємо котитися вниз. Литовці мають представників у Континентальній хокейній лізі, шведському чемпіонаті. Це рівень, до якого нам сьогодні далеко. А Зубруса і Каспарайтіса ми ставили нашим хлопцям у приклад, звертали увагу, як люди самостійно готуються до матчів. Це видатні професіонали. Врахуйте також, що у внутрішньому чемпіонаті Литви найвищий дивізіон представлений сімома клубами, а ще є перша ліга. У нас в УХЛ ледве зібралося шість команд. На 40-мільйонну Україну.

- Але так вийшло, що саме проти Литви, яка виграла на домашньому мундіалі всі матчі, Україна відіграла найкраще. Те очко, здобуте завдяки нічиїй в основний час, ґарантувало нашій збірній збереження прописки в дивізіоні ІВ.

- Це був яскравий матч на 13-тисячній арені, ажіотаж навколо нього складно передати. Наші хлопці вийшли на гру дуже мобілізованими, видали непоганий хокей.

- Чому ж з іншими суперниками, за винятком стартового поєдинку проти румунів, команда зіграла не так вдало?

- Ми зрозуміли, що буде непросто в усіх поєдинках, ще коли до нашого першого матчу переглянули зустріч , у якій естонці в овертаймі поступилися японцям. Побачили, що команди прекрасно організовані, демонструють грамотний хокей. Тому на установці перед поєдинком з румунами попередив хлопців, що турнір швидкоплинний і права на помилки практично немає. В боротьбу треба вмикатися відразу. Румуни спочатку нас по старій пам’яті ще остерігалися, а потім виглядали доволі непогано. На щастя, клас нашої команди поки ще вищий і це позначилося на рахунку. Вже в цьому матчі наші нападники застрягали в кутах, але завдяки ланці Микити Буценка тричі все ж закинули.

А потім був матч проти Естонії. Ми пам’ятали, як ще на чемпіонаті світу-2016 у Хорватії вдалося переграти остаточно цього суперника лише в останньому періоді. Однак з того часу наша команда суттєво оновилася, чимало гравців завершили виступи (мова про Шафаренка, Бондарєва, Побєдоносцева, Ісаєнка, Гніденка, Петранговського; крім того, дискваліфіковані воротар Захарченко та захисник Варивода, Мережко грав ще в Америці, а оборонці Алексюк та Андрейків від участі в чемпіонаті відмовилися – авт.). Матч з естонцями став першим дзвінком. Ми розуміли, що треба додати, але не було за рахунок чого. Естонці за два роки покращили катання, були добре підготовлені фізично. І не дивно, адже більшість їхніх хокеїстів виступають у хороших європейських лігах.

У наступному матчі з хорватами швидко пропустили три шайби. Я змінив воротаря – випустив замість Сергія Гайдученка Богдана Дяченка, який з-за травми не тренувався у повну силу майже місяць. Такий крок часто збадьорює команду. Може, допомогло й зараз. Змогли відіграти два голи, але зрештою поступилися, пропустивши шайбу в порожні ворота. Мушу сказати, що проти нас хорвати продемонстрували дуже жорсткий хокей. А ми, на жаль, продовжуємо жити стереотипами, що такі команди можна обігрувати за рахунок класу, та класу вже бракує.

У заключному поєдинку проти японців, у якому програли, вирішальну роль відіграла ліпша фізична готовність суперників. Загалом нам забракло лідерів, досвідчених хокеїстів, за допомогою котрих ми виглядали чемпіонат світу 2016 року в дивізіоні ІВ.

- Варіант із залученням до лав команди хлопців з юніорської збірної не розглядали?

- Розглядав, звісно. Воротаря Артура Оганджаняна ми запрошували на грудневі збори. Там він непогано себе зарекомендував у матчі проти збірної Казахстану, тому збиралися залучати Артура на збори до чемпіонату світу. Хотіли запросити на збори й нападника Дмитра Даниленка, розраховував на нього вже й у розрізі чемпіонату світу, але керівництво Федерації хокею України сказало, що ці хлопці принесуть більше користі на юніорській світовій першості в Києві.

- Яскраво у Києві виглядав ще один нападник Олександр Пересунько, котрий влітку цілком вірогідно потрапить на драфт НХЛ.

- Сашко ще молодий хлопець, але виділяється швидкістю, вмінням забити. Це гарні риси, але їх треба розвивати, працювати, не шкодуючи себе. У Пересунька є всі дані для того, щоб стати серйозним майстром.

- 16-річного Олексія Миклуху, який став найкращим бомбардиром юніорського чемпіонату Словаччини, включили до списку топ-проспектів НХЛ на 2021 рік. Але є одна деталь: за чутками, Олексій може прийняти словацьке громадянство.

- Стосовно громадянства інформації не маю, але пам’ятаю цього хлопця ще з часу, коли він розпочинав на київській «Крижинці». Вже тоді він виділявся з-поміж однолітків технікою, потім продовжив додавати, виступаючи за команди різних вікових груп «Сокола». Зрозуміло, що перехід у Словаччину пішов Олексієві на користь.

- Ви ще не розглядали Миклуху як потенційного кандидата до лав національної збірної?

- Поки ні.

- А в найближчому майбутньому?

- Наразі не знаю, чи продовжуватиму роботу в збірній. Контракт у мене закінчився, подальша співпраця залежить від рішення виконкому ФХУ. У будь-якому разі, впродовж цих трьох років на чолі збірної отримав величезний досвід, за який безмежно вдячний. Поки ж мої думки пов’язані з клубом. Склали план підготовки до сезону-2018/2019, з відпустки маємо вийти у червні. Найближчим часом має відбутися засідання Української хокейної ліги за участю представників усіх клубів. Маю всі підстави сподіватися, що там будуть прийняті рішення, які посприяють  поліпшенню ситуації в українському хокеї загалом.

- З’явиться більше команд?

- Про це говорити складно. Приміром, знову кажуть, що може відродитися київський «Сокіл». Проте конкретика буде, мабуть, ближче до вересня, тобто, до старту чемпіонату. З іншого боку, якщо кількість команд збільшиться, може постати інша проблема: у нас недостатньо хокеїстів відповідного рівня. Сенсу в тому, що брати кого завгодно, аби латати діри, погодьтеся, немає. Хоча якщо клуби матимуть змогу запрошувати легіонерів, це буде серйозна опора, навколо якої можна будувати колектив.

- Наразі хокейне життя в Україні зосереджене в окремих регіонах – Київ і область, Харків, Кременчук, Львів, Донеччина.

- Було б добре, щоб географія розширилася. Але як це зробити, якщо, скажімо, на мільйонний Дніпро є одна ковзанка, яку хокеїсти ділять з фігуристами? А бажання створити команду у людей в цьому місті начебто є. Обнадіює, що створити команду в Херсоні.

Знаєте, що погано? Дітям, котрі починають займатися хокеєм, немає з кого брати прикладу. В той час, коли я був дитиною, ми бігали на кожне тренування «Сокола», який виступав у вищій лізі чемпіонату СРСР. Кожного гравця ми знали по імені та в обличчя. Вважали великим щастям, що просто маємо змогу знаходитися поряд. Коли ж ще й вдавалося випросити ключку чи ще щось із інвентарю, були на сьомому небі. Нині, на жаль, все змінилося. Коли я тренував три роки тому на «Крижинці» дітей 2003 року народження, дехто з підопічних впродовж року не знав, хто в нас головний тренер національної збірної України. Потім дізналися і дивувалися: «Олександр Валерійович – головний тренер збірної? Нічого собі!»

Я розумію, що у їхньому житті є більше захоплень, ніж було в нас. Для мене взагалі існував виключно хокей, жив ним цілодобово, тільки й думав, щоб потренуватися, в літню пору побігати в футбол у дворі. Нині діти мають комп’ютери і на спорті не так зосереджені.  

За матеріалом Олімпійської арени, фото ІІФХ

Спонсоры и партнеры УХЛ

Информационные партнеры УХЛ